Вівторок, 11.12.2018, 13:10
Клич Нації
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Форма входу
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1463]
Пошук
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 313
http:
Друзі сайту
http://ukrstep.at.ua http://surma.at.ua
Статистика
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Національна ідентичність не повинна бути проблемою в Україні
Дискусії про те, хто ми є: українці чи громадяни України потаємно розпочали космополітичні проімперські сили п’ятої колони. Щастить лише  тому хто визначився, бо перед ними не стоїть  ніколи  таке питання.. Я завжди рівною мірою усвідомлював себе як українцем, так і громадянином України. Проте це не означає, що таке самосприйняття є, наприклад, у кримських татар, росіян, євреїв, поляків чи інших представників національних меншин, які мешкають на території України. Зрештою, вони мають на це право, на яке в Україні практично ніхто ніяк не зазіхає.

  Проголосивши незалежність, Україна визнала усіх, хто проживає на її території, незалежно від етнічного походження, віросповідання та інших ознак, громадянами України, проте це аж ніяк не означало, що самоусвідомлення  себе, як справжнього українського громадянина,  прийшло до всіх без винятку автоматично. Конституція України, як Основний Закон, який ніхто не відміняв, попри постійні намагання політиків принизити його значимість, починається словами "Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…", і далі по тексту ми скрізь зустрічаємо визначення "Український народ" або "громадяни України". Саме таке формулювання, здається, не повинно ображати представників інших національних громад в Україні.

 Росія теж мала подібну проблему, і саме тому перший російський президент Борис Єльцин почав звертатися до громадян Росії - "Дорогие россияне!" (замість "русские"). Проте і така самоназва викликала у частини населення роздратування. І від В. Путіна та Д. Медвєдєва ви тепер частіше почуєте вже інше звертання - "Дорогие соотечественники!".
 Президент України  Віктор Ющенко у офіційних виступах вживає звернення "Український народе". Проте в інтерв’ю чи у розмовній мові він часом допускає означення "українці".  Як не дивно, але це викликає серйозне роздратування у деякої частини антукраїнськи налаштованої частини населення. Треба відзначити, що й Л.Кучма вживав означення "українці", але тоді це не викликало такого роздратування і сприймалося швидше у політичному контексті, аніж в етнічному, як нині. Сьогодні ж усе стало навпаки. Тенденція відторгнення деякою частиною населення України всього, що пов’язано з поняттями "український" та "національний" штучно організованою антиукраїнським сектором нашого буття і є дуже небезпечною, оскільки вона конфронтаційна і працює лише на розкол суспільства і подальше його поглиблення, а не на його об’єднання. Дехто називає це кризою національної ідентичності. Ліна Костенко свого часу влучно називала це  негативне явище "кризою ідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства".
 Зараз  стає очевидним, що саме на цих тонких струнах "гратимуть" різні антиукраїнські політичні сили під час чергової президентської компанії. Проте для того, щоб протистояти маніпуляціям, що ведуть до антиукраїнського збудження, громадяни мають знати, що Україна не одинока у своїх "національних" проблемах, а тому зовсім не унікальна у цьому сенсі у Європі та у світі.  Миз цими проблемами такі, як всі у цьому світі.
 Як  же, наприклад, сусідня Росія, на яку багато хто молиться у нас в Україні, будує національну державу і російську націю ? Не варто пояснювати, чому приклад Росії є особливо вагомим у дискусії про національну ідентичність, особливо, якщо йдеться про дискусію у мас-медіа, спрямовану на масового споживача. Росія поруч, і як колишня імперська метрополія має значний вплив на всі процеси, що відбуваються в Україні. І досі значний відсоток наших, за паспортом громадян мислить по-російськи.
 Починаючи з 2004 року до помаранчевих сил, а в першу чергу до Президента України Віктора Ющенка ідеологічні опоненти (саме ідеологічні, а не політичні) намагалися приклеїти ярлик "фашиста",  через те що він оперує у своїх виступах такими термінами як "нація", "національна держава", "українська національна ідея" тощо.  Частина проросійськи налаштованих  мешканців Сходу та Півдня охоче сприймали такі "ярлики". Вони, вочевидь, не знають і не розуміють, що Володимир Путін це також робить не менш активно: він часто апелює саме до "російської нації", а не до "народу", наполегливо просуває в маси "російську національну ідею", і при цьому його ніхто й не думає звинувачувати у націоналізмі чи фашизмі. І це є яскравим прикладом подвійних стандартів наших відверто антиукраїнських опонентів.
 "Мы имеем все основания говорить о российском народе как о единой нации. Наши предки очень многое сделали для того, чтобы мы чувствовали это единство. Это наша историческая и наша сегодняшняя реальность. Мы обязаны сохранить и укрепить наше национальное историческое единство" "Россия была, есть и, конечно, будет крупнейшей европейской нацией", "…из века в век из разных этносов, из разных культур, из разных народов слагалась одна огромная мощная единая российская нация". Це неповний перелік цитат із виступів ще президента Росії Володимира Путіна, зібраних на сайті "Російська нація" (www.rosnation.ru).
 Згаданий сайт створив Загальноросійський союз громадських об’єднань "Російська нація". Що це за союз, дуже чітко сформулював один із його ідеологів Валерій Тишков, директор Інституту етнології та антропології РАН, голова Комісії Громадської палати Росії з питань толерантності та свободи совісті. У своєму блозі він написав, що союз "Російська нація" "пов’язаний із партією "Єдина Росія" і що "за основу діяльності взято формулу російської громадянської нації, яка об’єднує етнонації Росії". Проте при цьому він додає, що задля "збереження цілісності країни та його стабільного розвитку" потрібно в першу чергу "утверджувати загальноросійську національну ідентичність", основу якої складають "спільна історія та духовні цінності, російська мова, християнсько-православна традиція, культура та традиції росіян (в автентичному тексті – "русских", тобто за етнічним походженням), збагачені традиціями та культурою інших російських ("российских") народів".
 В іншому своєму виступі (на засіданні робочої групи партії "Єдина Росія" з приводу підготовки пропозицій у сфері національної політики, 28 лютого 2007 р.; повний текст можна прочитати на сайті партії) В.Тишков уже говорить про необхідність просування "ідеології державного (громадянського) націоналізму". В світлі нової доктрини він рекомендує: "…не варто жорстко обмежувати вживання поняття нація, але при цьому держава повинна називати "національною політикою" політику забезпечення національних пріоритетів країни, а політика збереження та управління етнокультурним розмаїттям повинна називатися етнічною чи етнокультурною політикою". Утверджувати нову національну ідентичність Тишков пропонує через систему виховання та освіти, державну мову, символи та календар, культурне та мас-медійне виробництво.
 Зрештою, здавалося, це нібито не просто теоретичні напрацювання. Вони постійно підкріплюються практичними, за зовнішніми ознаками ритуально-символічними діями.  Для цього наші сусіди створюють різні громадські організації, як-то Центр національної слави Росії (www.cnsr.ru), який об’єднує різних людей, від вчителів до митців та політиків, і свою місію бачить у відродженні «величі Росії». До речі, цього року цей Центр проводить всеросійський конкурс регіональних ЗМІ "Я люблю Росію", метою якого є виховання громадянської самосвідомості, спадкоємності поколінь, а також формування у ЗМІ достойного образу Росії. Можна собі тільки уявити, який ґвалт зчинився б з боку нашої п’ятої колони, якби якась близька до Президента України структура запропонувала провести українським журналістам конкурс "Я люблю Україну". Скільки б звинувачень у «фашизмі» вилили б у вигляді «політичних помий» на голови авторів подібної ініціативи.
 А ще у наших сусідів союз "Російська нація" заснував минулого року орден "Російська нація". А його нагородну раду очолює ні хто не будь, а заступник голови Ради Федерації Федеральних Зборів РФ Олександр Торшин. Орден уже отримали чимало місцевих чиновників, які просувають ідею державного націоналізму в своїх регіонах. А нещодавно цієї нагороди удостоїлись співак Діма Білан та фігурист Євген Плющенко.
 Отже нинішня російська влада, розуміючи, що радянська ідентичність назавжди втрачена, намагається сконструювати їй на заміну нову. Звичайно, в Росії є чимало противників формули "російської нації" ("российской нации") у виконанні Путіна-Медвєдєва. Деякі з них відстоюють ідею етнічного націоналізму і категорично виступають проти назви "россияне". "Раніше ім’я "русский" витіснялося безрідним "радянський", тепер воно витісняється іншим безрідним  терміном "россиянин", кажуть вони. Тим не менше це не заважає російській владі впроваджувати в життя свої  шовіністичні ідеї.
   А різниця між тим, як і для чого це роблять в Україні та Росії, без всякого перебільшення колосальна. В той час, коли Віктор Ющенко бачить свою місію у відродженні національної ідеї, у поверненні українцям (у політичному сенсі) їх власної ідентичності. І це для нього не є засобом, який би йому дозволив утримуватися при владі. Для Путіна та Медвєдєва навпаки національна ідея не більше ніж інструмент, який потрібен для власної легітимації та для побудови сильної (авторитарної) держави. Тому в Росії, навіть якщо науковці у вузькому колі й можуть вести свій дискурс щодо російської національної ідеї, то будь-які дискусії в мас-медіа, а найперше на телебаченні рішуче припиняються. Адже Путін та Медвєдєв прекрасно розуміють, що від того, якою буде ця національна ідея, і як себе усвідомлюватимуть громадяни Росії, залежатиме, як довго вони чи їх наступники залишатимуться при владі, і як довго зберігатиметься єдність ("единство") їхньої "Великої Росії".  Без перебільшення саме в цьому треба шукати мотиви таких агресивних останнім часом нападок з боку російської влади на будь-які спроби України віднайти відповіді на питання "Хто ми?", ба на їх думку це дуже поганий  і небезпечний приклад для російського населення.
 Стає очевидним, що недарма, саме за умов такої нестабільної нинішньої політико-економічної ситуації в Україні, російська влада змістила свої зовнішньополітичні акценти. Якщо раніше Україну розглядали,  як  просто зону великодержавних російських інтересів, то зараз, після останніх міркувань Володимира Путіна над мемуарами Денікіна, мабуть, треба вважати, що Росія розглядає Українупросто як власну територію. Бо як ще інакше можна потрактувати слова  Путіна: "Обов'язково прочитайте! ( це він про мемуари Денікіна) . Там у нього є міркування про велику та малу Росію, Україну. Він каже, що нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії", або "злочин, це якщо хтось тільки починає говорити про поділ Росії та України".
 Багато хто вважає, що подібні провокативні заяви російської сторони є відповіддю на не менш провокативну політику у питаннях утвердження державності та формування ідентичності сторони української. Відповідь на запитання "Хто ми?", остаточне усвідомлення себе – це єдиний надійний захист від зовнішнього тиску на нас. І це не тільки проблема не сформованої української політичної еліти. Це проблема кожного зокрема, бо кожен повинен відповісти для себе на одне ключове запитання: чи хоче він надалі залишатися громадянином країни Україна.  А хто не хоче, то має слушний вихід з незручності під гаслом - «Чемодан-вокзал-Россия», а не будувати Росію в Україні, що є предметом  для збурень та наступу російського неоколоніалізму.
 Щоб не задурювати голову складними українсько-російськими збуреними стосунками, слід звернути увагу на проблему ідентичності націй у інших країнах, бо Україна не єдина країна, яка має проблему з формування власної загальнонаціональної ідентичності. Так чи інакше з цією проблемою зіштовхуються навіть ті нації, які, як прийнято вважати, уже давно відбулися, такі наприклад, як Німеччина та США. І свідченням цьому є наступні приклади.Так, наприкінці минулого року в Німеччині вибухнула дискусія щодо теми надання німецькій мові статусу державної! Адже до цього часу вона не мала такого статусу… 2 грудня 2008 року на з’їзді правляча партія Християнсько-демократичний союз (ХДС) прийняла рішення ініціювати внесення поправок у 22 статтю німецької Конституції. У цій статті записано, що столицею ФРН є Берлін, а також що кольорами національного прапору є чорний, червоний та золотий. Християнські демократи  бажають, щоб там ще було зафіксовано, що державною мовою ФРН є німецька. Адже, кажуть вони, у більшості конституцій країн ЄС вказується державна мова, але цю, по-німецьки логічну, ідею не сприйняла лідер ХДС Ангела Меркель ?.. Однак  її соратник по партії, голова німецького бундестагу Норберт Ламмерт вважає такі ініціативи нормальними і не бачить в них "нічого спільного з прихованим національним шовінізмом". Християнські демократи переконані, що німецька мова – це основа для єдності суспільства, і що це повинні розуміти й іммігранти, які проживають у Німеччині. У той же час турецькі общини виступили з різкою критикою ініціативи ХДС. Отже, як бачимо, перед стабільним німецьким суспільством також виникає чимало викликів. Тим не менше воно вперто шукає можливості зберегти свою власну ідентичність, щоб не бути поглинутим глобалізаційними процесами і нівелювати національні ознаки та не розчинитися у ідентичності європейській.
 За океаном же, навіть США, які вважаються класичним прикладом формування політичної нації, також переживають кризу ідентичності. Самюель Хантінгтон навіть написав про це книгу "Хто ми? Виклики американській національній ідентичності" (2004 р.). Відомий науковець зазначав, що останнім часом свідомість американця піддавалася впливам "таких концепцій, як глобалізація, мультикультуралізм, космополітизм, імміграція, субнаціоналізм та антинаціоналізм", і що "на перший план вийшли інші ідентичності – расові, "кровні", гендерні". Певний перелом, за твердженням Хантінгтона, наступив після трагедії 11 вересня 2001 року. Як доказ, науковець наводить приклад із американським прапором, який є символом національної ідентичності. Так от, після 11 вересня американці масово (за соцопитуванням, 80%) почали вивішувати прапори на будинках, машинах, в офісах, на фасадах будівель, навіть на одягові. Попит на прапори перевищив у десять разів той, який був під час війни у Затоці у 1991 році. Але Хантінгтон припускає, що це стало свідченням "не стільки зростаючого усвідомлення національної ідентичності, скільки ознакою невпевненості у власній суті, ознакою вагань у відповідь на запитання, хто ми". Своє припущення він обґрунтовує наступним: "Відчуття національної ідентичності може наростати та послаблюватися під впливом зовнішньої загрози, а ось сутність цієї ідентичності підвладна ваганням значно меншою мірою; вона формується набагато повільніше, ніж характерні особливості того чи іншого народу, складається з багатьох, часто конфліктуючих між собою соціальних, економічних та політичних трендів".
 То що ж трапилося в Україні за останні п’ять років? Чому у частини суспільства виробилося таке негативне сприйняття поняття "нації" та усього, що називають словом "національний"? Вочевидь, проблема не лише у зовнішніх впливах, зокрема російських. Цьому сприяло і викривлене розуміння поняття "національний" закладалося впродовж багатьох останніх, особливо радянсько-комуністичного періоду років. Особливо велику лепту вніс у цей процес попередній президент Леонід Кучма, бовкнувши, що національна ідея не спрацювала.
 Віктор Ющенко, з яким у 2004 році пов’язували новий етап національного відродження, кажуть, допустився однієї стратегічної помилки. Але ту «помилку» проектують у несформовану остаточно національну самосвідомість громадян ідеологічні вороги української державності. Попри те, що його ініціативи щодо відновлення історичної пам’яті з багатьох питань є надзвичайно важливими, не можна не звернути увагу на наступне: концентрація на минулому нібито завадила йому вибудувати проекцію майбутнього. Так, безперечно, визнання Голодомору, або осмислення непростих сторінок української історії ХХ століття, також є, без усякого сумніву, проекцією майбутнього. Але її символізм, її значення для майбутнього зрозуміле поки що лише одиницям. Більшість населення через низку ідеологічних інсинуацій навмисно залишають дезорієнтованою, роблять все щоб вона не бачила чіткої та зрозумілої програми на завтра, що полягає в формуванні та піднесенні національної гідності і самосвідомості. "Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра", а "учора, минулий час не є для них вирішальним чинником", - зазначав іспанський філософ Ортега-і-Гасет. Але йому можна заперечити в аспекті ознайомлення зі справжніми сторінками власної історії, але не її викривленими на догоду Москві замінниками. Певну негативну роль відіграли свою і медіа, які в першу чергу шукали історичних сенсацій замість спроби осмислити та пояснити зрозумілою мовою дратівливі для українського суспільства питання.
 "В умовах молодої державності – і в Росії, і в Україні – є спокуса використати історичні події для посилення національної ідеї та стимулювання національної гордості, - говорить експерт Московського центру Карнегі Микола Петров. - Але мені здається, що негативний ефект від такого одностороннього підходу переважає позитивний" (журнал "Главред", 15 .05. 2009 р.).
 Отже, українська нація повинна отримати проекцію майбутнього, інакше вона втратить мотивацію бути нацією, адже, як писав Ортега-і-Гасет, "гуртом живуть не для того, аби бути вкупі, а щоб робити щось укупі". Очевидно, це має стати, одним із першочергових завдань, і також на рівні з подоланням економічної кризи,  для нового президента України після виборів. Але при цьому не слід робити відступів від зробленого попередниками у напрямку формування національної ідентичності та зміцнення української самосвідомості.
 Як жити далі ? Розмови про «фашистське коріння» українського націоналізму, підкинуте нам із зовні, повинні отримати в Україні рішучу відсіч. В українські паспорти повинна бути повернута графа «національність», а ті кому миліше щось неукраїнське повинні мати змогу «спрямувати свої стопи» фізично в його напрямку, бо жити в державі, «користуватися» нею та шкодити їй у відповідь є ненормальним і повинно отримувати адекватну реакцію та відсіч. Усунення джерела збуджень у суспільстві та носіїв збудження є нормальним явищем.
 Національна ідентифікація та національне самоусвідомлення сьогодні стоїть на заваді черговій колонізації України і є небезпекою для антиукраїнських заколотів. Що не вибори, то по суті антиукраїнцями виймається з шухляди засмальцьована колода політичних карт, а серед них: мовне питання, надуманий  фашизм, «братання з сусідом» (чому лише з одним), невизнання визвольної  ролі УПА, заперечення злочинів комунізму, невизнання голодомору, глузування з вживання сала та носіння в давнину оселедців та шаровар, ділення українців на русифікованих та полонізованих. Всьому цьому не повинно бути місця в здоровому українському суспільстві, бо для всього українського є єдине місце у світі, сама Україна, а неукраїнському місце для процвітання  лише за її межами. А ще в опрацюванні цієї проблеми українцям треба бути більш рішучими.

Анатолій Авдєєв
Категорія: Мої статті | Додав: sokil (17.08.2010)
Переглядів: 713 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2018
Конструктор сайтів - uCoz