Субота, 18.11.2017, 16:57
Клич Нації
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Форма входу
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1463]
Пошук
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 313
http:
Друзі сайту
http://ukrstep.at.ua http://surma.at.ua
Статистика
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Треба помічати, що часи змінилися – вони інші
 

уло рівно, як  71 рік тому визволили моє рідне місто Кіровоград.  Хоча є думка  і про те, а  чи насправді визволили? Здається одне ярмо доля замінила іншим.  За деякими джерелами це трапилося не 8-го, а 9-го січня 1944 року. Принаймні саме так писали в мемуарах деякі німецькі генерали. Таки розбіжності не дивина, бо у кожного свій відлік: у одних коли переступили поріг міста, а у інших коли їх остаточно за той поріг випроводили.

Ювілей, спомини, роздуми

 В ті дні у місті мешкала і моя тодішня родина, в якій мене ще не було, і яка складалася з моєї бабусі, мого 17-річного, на той час, батька, двох його старших сестер та трьох його племінниць( а моїх нині двоюрідних сестер). В такому складі вони пережили окупацію, яка тривала неповних три роки,  а точніше два роки п’ять місяців і три дні. Ті очевидці, які були не чужими, і розповіли про ті важкі часи.  Саме ці розповіді не схожі на багато вигадок, які зараз розповідають псевдоветерани,  читачі радянських книжок та всі інші горе-дослідники та ті,  хто примазується до перемог і звершень того часу.

  Перша правда тих днів така, що місто радянські війська залишили похапцем напризволяще і без бою, але багато чого знищивши вибухами та розстрылами. Тому меморіальні знаки оборонцям міста виглядають дивною і прикрою брехнею, а можливо хтось просто розставляє віхи зміни влади у місті.  Зірвали електростанцію трамайного депо, після чого місто вже ніколи не побачило травмаїв, що бігали по своїх коліях 33 роки, вивезли обладнання заводів. В порожнє місто 4 серпня 1941 року  заїхало кілька німецьких мото-екіпажів, подивилося, і доповіло про вільний шлях без спротиву. А вже другого дня в місто вступили основні сили чергових, цього разу німецьких  загарбників, які «нарвалися» на зустріч з квітами та хлібом-сіллю. Чи дивно це? Ні, бо голодомори, грабунки-експроприації, репресії та розстріли і виконанні комісарів залишили глибокі рубці у душах моїх земляків. Тому і така реакція на прихід нової влади, яка, до речі,  теж чимало  стріляла і вішала євреїв, комуністів та тих,  хто чинив їй опір.

  Мій батько, щоб годувати родину у п'ятнадцять років пішов працювати мулярем на аеродромі… на німців, які до речі справно платили заробітну плату, а не те що зараз, та видавали харчовий пайок, а коли довідалися, що в родині є ще троє малих дітей, то збільшили його. Працював там мій батько майже два роки, поки не опинився в лісі. Про це він  нічого ніколи не розповідав до середини 90-х років. Знали про це родичі та мама, а я дізнався коли мені було  вже за сорок років. Хвалитися та патякати про геройства в нашому роду просто не було такого звичаю.  Та ще й загін у лісі, і підпілля яке направило туди мого батька виявилося «не червоним, не радянським», а значить « не облікованим і не вшанованим»,  як тучі «шкільних геройських балакунів», що і спотворювали справжню картину історичних подій.  Перед приходом радянських військ батько повернувся у місто, і за словами мої сестри, вже другого дня пішов до похідного военкомату та на фронт. Бабуся з доньками та онучками проводжали батька.

  А на околиці міста, як дізнався я потім, точилися запеклі бої. В районі Старої Балашівки, в урочищі  Злодійська балка оточені німецькі частини ще кілька днів намагалися прорватися  до своїх. Саме туди радянське командування кинуло свіжі сили так званої «чорної піхоти», тобто саме щойно призваних у військо молодих уцілілих в окупації ненавчених без бойового досвіду кіровоградців, погано озброєних і обмундированих. Для більшості з тих хто туди потрапив цей бій став не лише першим, але і останнім. Як не дивно, але в уцілілих навіть позначки у військовому квитку чи особистій справі не виявилося. Така собі «біла пляма», як у тих хто після війни побував у «секретних бойових діях» за межами  Радянського Союзу. Підрозділ, до якого потрапив мій батько по дотичній лінії пройшов повз ту Злодійську балку та визволив село Грузьке, що розташоване в кількох кілометрах від Кіровограда. Потім, в числі уцілілих у першому бою, мій батько потрапив в учбовий підрозділ, де перебував до літа 1944 року. Навчався він у місті Новочеркаську,  на Дону на командира артилерійського підрозділу. У часі це було як і у льотчиків, але замість однієї зірочки на погон падала лише одна єфрейторська личка. А далі був Другий Білоруський фронт і справжня війна на території  Білорусі, Польщі та Німеччини. Про це свідчили медалі визволення Варшави та взяття  Берліна, а також  дві медалі «За бойові заслуги». Остаточно з армії батько повернувся не після дня перемоги, який тоді у наступні роки практично майже не відзначали, а лише у жовтні 1950 року.

  Хтось би на його місці згадавши свій перший бій називав би себе визволителем Кіровограда та області, але тільки не мій батько… Скромно він мовчав  і про «партизанське літо 1943-го» та не облікований загін, що за всіма прикметами  і відсутністю в загоні комісара був одним  із двох на терені області підрозділів УПА.

 Мого батька немає серед  живих майже дванадцять років, а то б був йому уже 90-й рік, але, на жаль, «бігають» містом «молодші визволителі», які нібито займаються виховною патріотичною роботою, але насправді є шарлатанами- самозванцями,  без лапок, але  з брязкальцями на грудях…  Ото подвиг бути в роки війни 9-12 – літнім, а на старості бігати з локшиною для вух легковірних по школам.

 8 січня зранку місто зустріло  чергову річницю  повернення в нього радянської  влади, яку через люту зиму не зустрічали, як німців квітами, і яка набирала одразу його уцілілих мешканців  у «чорну піхоту», чого не робили німці.  Це віха чергової зміни влади. Сама шанована з них День незалежності України, але відзначають і цю, і ще день оборони, а насправді день приходу німців, і з дивної ініціативи саме комуністів. На щастя, нікуди не бігають з вінками на день вступу у місто війсь генерала Денікіна, отамана Григорьєва, командарма Будьоного, військ УНР, останніх з яких саме і варто за згадувати за логікою історичних подій на відміну від попередньо перелічених.

 Комусь ці рядки можуть не сприйнятися  як слід та здатися дивними, але то безпристрасний погляд  і чиста правда, яку комусь не хочеться і досі комусь визнавати, бо ще зараз говорять про повернення місту імені цариці та повертають імперські назви вулицям міста. Але ж іде війна під законспірованою назвою АТО, йдуть бої проти загарбників. Чомусь не всі це бажають помічати, а можливо чекають, що прийдуть «свої» і буде чим прозвітувати.

Треба помічати, що часи інші, а не пропускати мимо вух вислови у шкільних рефератах, що місто чи село «захопили петлюрівці» чи "визволили війська Першої кінної Семена Будьоного". Сплинув час, а де переосмислення та зміна акцентів і термінології ? Так і далі жити з «старим багажем» патякати про єлисавергадських гусарів, які до речі українізувалися ще в 1917, як і годиться, бо були українцями та стали легендарними чорними запорожцями. А у нас дехто не лише живе в чаду русифікації, але і безкарно роздмухує той чад.

 На жаль, поруч з оспівуванням «славного минулого» та ностальгією по ньому поруч стоїть прихований синдром сепаратизму, а у декого  в середині колупається хробачок з думкою здатися сильному, аби все припинилося  і  «настав мир».  Та миру від злодіїв дочекатися неможливо, бо стояти на колінах в очкуванні чергового підступного удару ворога , то є омана. Вороги хорошими не бувають навіть, якщо їм здатися, а ще вони теж не поважають зрадників та тюхтіїв, тож обходять з ними адекватно. Тож добра не дочекатися – його треба здобувати та вистраждати. З тим «визволенням» міста у холодну зиму 1944 остаточний мир не прийшов, бо один ворог змінив іншого з тими ж незручностями: репресіями, голодом, злиднями, обманом та приниженнями. А хіба було не так? Лише дехто того частково уник, тому що  хотів не помічати  і сховавши совість пішов прислужувати та допомагати гнобити і  принижувати інших.

posolstvo-britanii-v-svoem-tvittere-razmestila-instrukciyu-kak-raspoznavat-russkie-tanki-v-ukraine_1.jpeg

 Нині потомки  частини тих визволителів,  без перебільшення плюндрують нашу землю, безкарно вбивають лише за приналежність до української нації та звірствують, обстрілюють школи та дитячі садки, грабують та мародерствують. Робити вигляд що цього нічого немає, або це десь далеко і нас не стосується немає не лише сенсу, але якось виглядає не по-людські. Дехто накликав і покликав цю біду наслухавшись пропаганди Кремля, байок про спільне коріння та спільну історію. А тепер "віра у спільність"  вилазить боком. Треба помічати, що часи змінилися – вони інші і за вчорашніми мірками не вимірюються. За умовами холодів 2015 року йде гаряча і холодна війна з тими хто вчора видавав себе за наших братів. Але, як з’ясувалося, у тих братів було багато каміння за пазухою, яке нині пішло вхід проти України.


Анатолій Авдєєв
Читать полностью: http://h.ua/story/413574/#ixzz3RPuuUXQH

Категорія: Мої статті | Додав: sokil (11.02.2015)
Переглядів: 124 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Конструктор сайтів - uCoz